ІСТОРІЯ ПОЖЕНОЇ ОХОРОНИ ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

                       Керівники пожежної охорони та пожежно-рятувальної служби Волинської області

Перший начальник обласного відділу пожежної охорони

Русанов.

Начальник відділу пожежної охорони області

Галь Іван Миколайович

Народився 20 вересня 1928 року.

У 1952 році Галь І.М. закінчив Харківське пожежно-технічне училище, по 1955 рік  працював  на  посаді помічника начальника команди окремої воєнізованої пожежної команди №7 УПО УМВС Ворошиловської (Луганської) області. У 1957 році закінчив вищі  пожежно-технічні  курси  в Москві і цього ж року переведений на посаду інспектора відділу пожежної охорони Волинської області. У 1961 році призначений на посаду заступника начальника відділу пожежної охорони області. У червні 1963 року, тобто у неповні 35 років,  Іван Миколайович очолює обласний відділ пожежної охорони Волині. Цю посаду він обіймав до 1984 року. У 1964 році закінчив  факультет  інженерів  протипожежної  техніки і безпеки  при  Московській вищій  школі. Полковник внутрішньої служби, нині покійний.

Нагороджений медалями «За трудову доблесть», «За відвагу на пожежі», «За бездоганну службу» І, ІІ, ІІІ ступенів, знаком «Кращий працівник пожежної охорони».

Начальник відділу (управління) пожежної охорони області

Янченко Василь Михайлович

Народився 12 січня 1947 р. в м. Ковель Волинської області. У 1968 році закінчив Львівське пожежно-технічне училище МВС СРСР, у 1980 р. - Львівський політехнічний інститут. З 1963 року по 1965 рік працював пожежним у м.Ковелі, з травня 1968 року - інспектором  відділу пожежної охорони  Волинського облвиконкому.

У вересні 1980 року призначається заступником начальника відділу пожежної охорони  УВС області.

Начальник відділу пожежної охорони УВС області в період з 1984 по 1993 роки. В період з 27 серпня по 6 жовтня 1987 р. брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи - виконував обов'язки начальника протипожежної служби 30-кілометрової оперативно-режимної зони.

Ветеран ОВС (1965-2000), начальник Управління ДПО УМВС України у Волинській області в період з 1993 по січень 2000 року, полковник внутрішньої служби у відставці. Нагороджений медалями «За відвагу на пожежі», «За бездоганну службу» І, ІІ, ІІІ ст., нагрудним знаком «Кращий працівник пожежної охорони МВС СРСР», «За відвагу в надзвичайній ситуації», відзнакою МВС України «20 років Чорнобильської катастрофи».

Начальник управління  МНС України в Волинській області

генерал-майор служби цивільного захисту

ГРУШОВІНЧУК ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ

Народився 7 липня 1962 року в селі Байківці Ковельського району Волинської області. Службу в органах внутрішніх справ розпочав в 1979 році курсантом Черкаського пожежно-технічного училища МВС СРСР, після закінчення якого в 1982 році працював начальником варти СВПЧ-3 по охороні Ленінського району м. Запоріжжя. У 1987 році закінчив вищу інженерну пожежно-технічну школу МВС СРСР. З 1991 по 1992 роки - головний фахівець відділу служби, підготовки та пожежогасіння УПО. З 1992 по 1997 роки - начальник штабу пожежогасіння УДПО ГУМВС України у Київській області. В період з 1997 по 1998 роки працював на посаді заступника начальника управління - начальника ОСВ УДПО ГУМВС у Київській області. З 1998-2000 рр. - заступник начальника управління ДПО по зоні ЧАЕС ГУМВС України у Київській області. З січня 2000 року - начальник УДПО УМВС України в Волинській області. В жовтні 2002 року призначений на посаду начальника відділу пожежної безпеки управління міністерства внутрішніх справ України у Волинській області. Із грудня 2003 року - начальник Управління МНС України в Волинській області.

В квітні 2006 року призначений на посаду начальника головного управління МНС України в Волинській області.

Указом Президента України від 20 серпня 2008 року за № 744 Грушовінчуку В.В. присвоєне чергове спеціальне звання генерал-майор служби цивільного захисту.

Майстер спорту СРСР з пожежно-прикладного спорту, заслужений тренер України. Одружений, виховує сина та доньку. За час служби відзначений Почесними грамотами МНС України та Почесною грамотою облдержадміністрації, нагороджений медаллю "За бездоганну службу" ІІІ ступеня, нагрудними знаками "Кращому працівникові пожежної охорони МВС СРСР", "За відзнаку в службі", знаком " Кращому  працівникові пожежної охорони МВС України", Почесною відзнакою МНС України, відзнаками "За відвагу в надзвичайній ситуації" 1 і 2 ступенів, орденом Святого Георгія Переможця.

       На території Волині пожежі були страшним лихом. Зокрема, тільки місто Луцьк згорало повністю 4 рази - в 1540, 1752, 1781, 1803 роках. Ці пожежі завдавали значних збитків місту. В архівах області зберігається один з найбільш ранніх документів про пожежі: “Из записи в журнале заседаний волынского губернского правления про пожар в Луцке от 31 августа 1803г. - “Луцкий городничий доносит, что прошлого июля 30-го числа в первом часу по полуночи в городе Луцке от Доминиканского кляштера произошел сильный пожар, от которого при большом ветре весь город по реке Глушец занят был пламенем так, что люди не могли оградить себя”.
Жахливі спустошення від пожеж на Волині змушували шукати шляхи захисту, братися за створення пожежних підрозділів. Вже з XVI століття відомі спроби магістрату боротися з вогнем у місті. В одному з документів, датованому 1500 роком, згадується: “...Сторожа Дел меская, которие стерегут от огня и от всякое пригоди...”. Сторожа містилась на В’їздній вежі Луцького Верхнього замку, звідки було видно все тогочасне місто. Одна із перших згадок про службу боротьби з вогнем у Луцьку датується 1807 роком. На карті міста Луцька біля Тринітарського монастиря позначено хлів для пожежних інстументів. Цей документ зберігається в архіві Санкт-Петербурга. Дещо пізніше, майже через три десятиліття, в 1835-37 роках був розроблений проект пожежної будівлі з теплою хатою та каланчею.
Перша професійна пожежна команда міста Луцька була створена постановою Луцької міської управи у 1879 році. Штат її складався з восьми пожежних і одного старшого брандмейстера. Ним був мешканець Луцька Лук’ян Діонісійович Снітковський. Пожежний обоз тоді складався з одного парокінного ходу.
У 1913 році під час гасіння пожежі в приїжджому цирку Л. Д. Снітковський одержав важкі опіки, поранення, і старшим брандмейстером став його син Михайло.
З початку заснування і до 1944 року пожежна команда була розташована на території Луцького замку. Спостережний пункт знаходився в будиночку, що стояв на Владичій вежі.
У 1929 році пожежна команда міста відзначила своє 50 - річчя. На той час технічне устаткування (як сказали б тепер - матеріальна база) пожежного обозу зросла. У 1924 році була придбана мотопомпа та однотонна машина “Форд” з ручним насосом, у 1925 - тритонна автоцистерна на 3000 літрів води, у 1928 році в склад пожежного обозу введені устатковані силами особового складу дві півторатонні автомашини “Форд” з цистернами на 1000 літрів кожна.
З нагоди 50-річчя пожежного депо громадянами міста було виготовлено і подаровано пожежним ювілейний прапор. На узорнотканному шовковому полотнищі білого кольору на фоні Георгіївських хрестів різнокольоровим шовком, золотими і срібними нитками майстерно вишито: з одного боку (на голубому хресті) герб Польщі Білий орел і герб Луцька, Панна (жіноча постать в човні з вінками у розведених руках), дата “1879-1929”, та підпис: “За свій рахунок - громадяни м. Луцька”, з другого - (на малиновому хресті) - постать покровителя пожежних - святого Флоріана, дата і підпис: “Професійна пожежна команда м. Луцька“. До древка прапора прикріплено кілька десятків металевих жетонів - кожна делегація, яка прибувала на святкування ювілею, кріпила свій жетон.
У 1932-1938 роках пожежний обоз Луцької МПК поповнюється новою 3-тонною автомашиною “Урсуг”, розрахованої для перевезення 10 пожежників та пожежного інвентаря - цистерни на 1500 літрів води, переносної мотопомпи “Розенбауер” з ломовим інструментом, 4-х котушок викидних прорезинених рукавів і висувної 16-метрової драбини. Згодом на озброєння ставиться нова 3-тонна автоцистерна “Урсуг” на 2500 літрів води з висувною 3-колінною драбиною.
З цього часу вилучаються всі підводи та кінний обоз, які передаються заново організованому в 1927 році Добровільному пожежному товариству для організації 4-х добровільних пожежних команд в різних районах міста. В наступні роки штат команди змінюється в залежності від фінансового стану Магістрату, при якому вона існувала і нараховувала від 16 до 24 осіб. З 1930 по 1934 роки при МПК існував ще й загін трубочистів в кількості 10 чоловік.
З початком військових дій 1 вересня 1939 року на базі Луцької МПК створено 5 підрозділів, що приймали участь у ліквідації пожеж, котрі виникали в результаті бомбардування Луцька німецькою авіацією.
Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР пожежна команда створена заново. Рішенням Луцької міської ради депутатів трудящих її штат затверджено у складі 90 чоловік. Сюди ввійшли всі попередні службовці МПК та молоде поповнення. Начальником призначено Чеслава Вдзенковського.
 З перших днів війни вогнеборці Волині зі зброєю в руках пішли на фронт. Частина пожежної автотехніки евакуйована, решта вийшла з ладу. Навесні 1944 року, під наступом частин Червоної Армії, німецькими окупантами вивозиться з міста вся боєздатна пожежна техніка.
У післявоєнний період пожежні доклали багато зусиль у відновлення та розвиток пожежної охорони. В Луцьку пожежна команда створена 12 лютого 1944 року, через 10 днів після визволення міста. На перших порах на його околицях вдалося зібрати та укомплектувати кінний транспорт, що складався з 2-х возів сільськогосподарського типу і 3-х пар коней (причому вози і коні були власністю бійців, які працювали в той час). Відновлені також 2-і висувні 3-х колінні драбини, ломовий інструмент, один парокінний бочковий хід.
За короткий час відновлюється техніка, майстерні, гаражі. Рішенням Луцької міської Ради з 1 червня 1944 року з луцького замку Любарта МПК переводиться на нове місце розташування - вулицю Свердлова в центр міста. Міська будівля переобладнується під пожежне депо, склади і конюшню. Ремонтується житловий будинок, де розміщується особовий склад караулів, їдальня, кухня, гуртожитки та квартири для керівного складу. В підпорядкуванні МПК передається 50 гектарів землі за 15 кілометрів від Луцька, де пожежниками організовується підсобне господарство. Проіснувало воно до 1949 року і ліквідоване на загальних підставах радянською владою.
З 1 червня 1945 року на місце начальника Луцької міської команди призначається Георгій Бродський, який займає цю посаду до 1963 року. На час його керівництва припадає остаточна ліквідація в пожежній справі підвод і коней. Луцька МПК швидко розбудовується, моторизується, змінюється і поступово набуває нинішнього вигляду. В 1954 році модернізована пожежна частина переїжджає у новозбудоване просторе пожежне депо на вулицю Грибоєдова, 3. На 1955 рік припадає остаточна заміна старої пожежної техніки на техніку нових зразків. Днем офіційного створення пожежної охорони міста Луцька є 23 вересня 1878 року. Перші професійні пожежні команди були створені також: у місті Ковелі в 1900 році, м. Володимир-Волинському - у 1910, м. Любомлі - у 1922, м. Горохові - у 1926 році.

Пожежі в історії людства.
Пожежі з давніх-давен були одним із найтяжчих народних лих. Полум'я не тільки перетворювало на попіл окремі будинки та селища, а й знищувало цілі міста: Рим - у 64 р. н.е., Лондон - у 1666-му, Москву - в 1812-му, Гамбурґ - у 1943-му.
Під час правління імператора Нерона, влітку 64 року н.е., в Римі виникла ґрандіозна пожежа.
Вона тривала шість днів. Із 14 районів міста три були знищені дотла, а в семи згоріла більша частина будівель. У вогні загинули тисячі людей. Серед городян поширювалися чутки, нібито імператор наказав підпалити місто, щоб отримати натхнення від видовища пожежі для написання поеми про загибель Трої. Ці чутки посилилися, коли стали відомими плани Нерона цілковито перебудувати місто. Поголос виявився настільки небезпечним, що імператор та його оточення визнали за необхідне для заспокоєння населення знайти й покарати "винних". Почалися масові арешти та жорстокі страти (віддання засуджених на поталу звірам у цирку, розпинання на хрестах, спалення) перших християн, яких оголосили "паліями".
У середні віки великі міста Європи систематично спустошувалися пожежами. Неодноразово горіли Київ і Москва. Страсбурґ у XIV столітті горів вісім разів. Двічі цілковито вигоряв Берлін.
2 вересня 1666 року в Лондоні сталася велика пожежа, яка тривала п'ять днів і знищила 87 церков та 13 200 будинків.
В пам'ять про цю трагедію між 1671 та 1677 роками в лондонському Сіті спорудили спеціальний меморіал.
Одним із найдраматичніших епізодів війни з наполеонівськими арміями стала вереснева 1812 року пожежа в Москві. З 9151 будинку, що були на той час у місті, згоріли 6596.Вогонь загрожує людям від часу його появи на Землі, й протягом тисячоліть люди намагаються знайти захист від нього. У Єгипті вже у II тисячолітті до н.е. пожежі гасили водою, яку доставляли до місця горіння в глиняних посудинах. У давніх греків і римлян в обов'язки денної та нічної сторожі входила подача сигналу тривоги в разі виявлення пожежі.
Одним із найдавніших пожежних механізмів, створених людиною, був насос ручної дії, винайдений грецьким ученим-механіком Ктесибієм, що жив в Александрії у ІІ-І ст. до н.е.
Цей двоциліндровий поршневий насос мав усмоктувальний і напірний клапани, важіль-балансир та інші елементи сучасних насосів. Учень Ктесибія - Герон - винайшов поворотну трубу (шийку), завдяки використанню якої насос став іще кориснішим під час гасіння вогню.
Пожежі у давній Русі також були страшенним лихом, бо через щільну дерев'яну забудову міст і селищ вогонь поширювався дуже швидко.
Перші згадки про заходи боротьби з пожежами на території Київської Русі є в "Руській правді" - законодавчому положенні, котре з'явилося в XI ст. Оскільки причиною пожеж зазвичай було необережне поводження з вогнем, основні заходи щодо запобігання їм полягали в суворому обмеженні чи навіть забороні користуватися вогнем жаркої пори та жорстокому, аж до смертної кари покаранні винних. Головним способом ліквідації пожеж було руйнування дерев'яних будівель, що дозволяло відвернути масштабне поширення вогню. Покрівлі та стіни будинків під час пожежі покривалися лубом та мішковиною, які поливалися водою з відер. Запаси води робили в бочках і чанах, що встановлювалися на гори щах та у дворах. На шляхах поширення вогню ставили так звані "паруси" з цупкої тканини й луб'яні щити, змочені водою.
У 1672 році голландець Ян ван дер Гейде винайшов насос із напірним рукавом, що дозволило подавати воду на велику відстань. Згодом з'явилися й гнучкі всмоктувальні рукави, за допомогою яких забирали воду з відкритих водойм. Такі насоси з рукавами залишалися основним технічним засобом гасіння пожеж аж до 1829 року, коли було створено паровий пожежний насос.
Із ХVІІ-ХУІІІ ст.ст. починають упроваджуватися протипожежні правила в будівництві. У нових будівлях стали зводити брандмауери - протипожежні стіни.
Визначалися протипожежні відстані (розриви) між будівлями. Садиби, двори, будинки, селища комплектувалися пожежним інвентарем: відрами, сокирами, щитами з повсті, драбинами, гаками, "парусами", водоливними трубами тощо. З'являється пожежно-сторожова служба.
Перші автоматичні установки водяного пожежогасіння становили бочкоподібні посудини з водою, оснащені пороховим зарядом. Під час вибуху вода розбризкувалася на все приміщення й заливала вогонь. Такі знаряддя були розроблені в 1708-1710 роках у Росії за участю Петра І, а дещо згодом - Захарієм Грейлем у Німеччині (1715 р.) та Годфреєм у Великобританії (1723 р.).
Прообраз сучасної автоматичної пожежної сигналізації з'являється на початку XIX ст., коли в ряді країн Європи та США під стелею пожежонебезпечних приміщень стали натягувати шнури з горючих ниток. Під дією вогню шнур перегоряв, важіль, який був підвішений до нього, падав та вдаряв об мідну таріль або приводив у дію пружинне заведення дзвона тривоги.
У 1851 році німецька фірма "Сіменс і Гальське" виготовила першу електричну пожежну сигналізацію, використавши для цієї мети апарат Морзе.
У другій половині XIX ст. були винайдені й отримали масове розповсюдження спринклерні та дренчерні установки пожежогасіння, з чим пов'язані імена Стюарта Гаррісона (Великобританія), Генрі Пармелі та Фредеріка Гріннеля (США). Останній сконструював відбивач, який дозволив подавати воду в усіх напрямках.
На початку XX ст. була вперше отримана хімічна піна для гасіння пожеж нафтопродуктів, з'явились автоматичні пожежні сповіщувачі, хімічні пінні та порошкові вогнегасники.